Патріотична лірика Євгенії Лещук
Бій під
Берестечком
З-під Сокаля через Княже
Сунула навала:
І кіннота, і обози –
Аж земля стогнала.
Як мурашня вкрила шляхи
І кожну стежину.
Чом знов, Боже, ідуть
ляхи
Нищить Україну?
Мовчить небо, мовчать
зорі,
Насуває хмара.
Та й покрила нашу землю
Ворожа отара.
Докотилась, де найближче
Виднілось містечко.
Страшний табір розмістила
Попід Берестечком
Потім ближче, у долину,
Щоб лісом прикрило,
Та їх військо українське
В Пляшевій спинило.
Зупинилось враже військо,
Лаштують облогу,
Бо козаки перекрили
Їм чорну дорогу.
Мов громи враз загриміли,
Бій почався в полі –
Ясне небо почорніло,
Як іще ніколи.
Попереду Іван Богун,
Як вихор несеться.
Поміж ляхів, між гусарів
Аж земля трясеться.
За ним його козаченьки
За Волю і
Віру
В тяжкім бою прорубались
Аж до Казимира.
І здавалось ще хвилина –
Й завершиться справа...
Усміхнеться Україна,
Засіяє слава.
Була б слава, була б
воля,
Може, аж донині,
Та не так судилась доля
Нашій Україні.
Євгенія Лещук
Берестечко
О Берестечко... На твоєму
полі
Чоло схиляв Великий наш
Кобзар,
Китайкою повиті не сплять
козацькі долі.
А в душах наших
роздувають жар...
Він зблискує досвітніми
вогнями,
Палахкотить словами
Кобзаря,
Дзвенить в піснях
народними піснями
І молотом двигтить
Каменяра.
Євгенія Лещук
Свято
козацької слави
... У цей день на озерці лілеї вінком розцвітають,
У цей день в Журавлиху злітаються всі журавлі,
Тихо реквієм сосни в гайку тім співають,
А народи з піснями ідуть з усієї землі.
У цей день в берегах сумно чайка кигиче,
А потоки пливуть до Козацьких могил на поклін.
Щось магічне сюди їх спрямовує й кличе –
Поклик крові збирає усіх із вершин і низин.
Євгенія Лещук
Берестечко, Пляшева
Тут за волю воювали,
Тут Хмельницького стопа,
Тут повстанці стяг підняли,
Тут зродилася УПА.
В нас вже вільная Держава,
І знамено, й булава.
Наша рана, наша слава –
Берестечко, Пляшева.
Тут ми душу всі гартуєм,
Набираємось снаги.
Кров козацька в нас нуртує,
Не страшні нам вороги!
В нас вже вільная держава,
Квітне стяг і булава.
Наша сила, наша слава –
Берестечко, Пляшева.
Ми несем на свято рожі
До героїв – їх могил.
Будем вічно на сторожі –
Не зламає ворог крил.
Ми вже вільная держава
Сяє стяг і булава.
Наше сонце, наша слава –
Берестечко, Пляшева.
Тут для нас завжди святиня,
Цей історії чертог.
Не журися, Україно,
З нами Правда, з нами Бог.
В нас вже вільная держава,
І знамено, і булава..
Наша гордість, наша слава –
Берестечко, Пляшева.
Євгенія Лещук
Пошли нам, Боже, нині Богунів,
Щоб вберегли омріяну Державу,
Щоб виростили лицарських синів,
Щоб воскресили розіп’яту славу.
Пошли Нечаїв через триста літ,
Які б за волю стали до загину,
Щоб мужністю знов потрясали світ,
Щоб над усе любили Україну.
Пошли Савурів й Мельників тепер,
Щоб довершили розпочату Справу,
Щоб ворог більше шкури з нас не
дер,
Щоб світ благословив нашу державу.
Пошли нам, Боже, вірних Богунів –
Козацької душі, наснаги й вроди,
Щоб в них була опора наших днів,
Щоб стрій вкраїнський був не лиш
для моди.
Щоб не боялись хрест тяжкий
нести, -
Бо що тоді такі герої варті! –
Щоб не пливли за грішми у світи,
Щоб не лишали не поталу Матір!
Та не
забули, що в нас за мета,
Щоб не пішли знов на ганебну
злуку,
Щоб Україна їм була свята,
Щоб не подали ворогові руку!
Щоб ніжністю торкались серця
струн,
А мужністю вражали, як спартанці,
Щоб за Вкраїну встали, як Богун!
І йшли завжди за неї, як
повстанці.
Євгенія Лещук
Сонце
заридало
Триптих
Ранньою
весною 1943 року, коли оживала вся природа, фашисти сіяли смерть у нашому краю,
на нашій Волині. Вони обстріляли моє рідне село Квасів, сусіднє село Охлопів
спалили, а в Княжах у святу П’ятницю перед Великоднем на світанку усе село
спалили, а людей зігнали за село і розстріляли... Такий був Великдень. Сумно
дзвонили дзвони над Волинню.
***
Моя країна запашних покосів,
Співучих, щирих, трудових людей,
Без плах, фортець, похмурих хмарочосів –
Уся з ланів і запашних лілей.
Розквітнути не встигла... налетіли
Фашистські круки, навісні пігмеї,
Землі моєї шматували тіло -
І гасли на ставку зірки-лілеї.
Хотілося піднятись стогорою,
Закрити край свій власними грудьми,
Бо Україну у тяжкім двобої
Топтав фашист страшними чобітьми.
Отак по-звірськи, гірше, як пірати,
Принесли смерть, неволю і чуму.
Моє дитинство на вітрах розп’яте,
Кричало всьому світові: «Чому?»
Не думали про чорні дні поразки,
Звели усі закони нінащо...
Моє дитинство, вирване із казки,
Кричало всьому світові: «За що?»
***
... Охлопів спалили,
Квасів обстріляли,
А у Княжах усіх людей зігнали.
Кулеметна зграя,
Чайка голосила,
Довго була, мов живая,
Висока могила.
***
... Ніч вколисала оту могилу.
Лиш не заснуло дитя маленьке –
Жити бажало! Їсти просило,
Серед убитих шукало неньку.
І враз затихло... затихли доли –
Знайшло матусю, знайшло рідненьку!
Воно до серця її припало...
Та грудь у нені, як сніг холодна, -
Дитя кричало, дитя голодне...
Чом не пригорне мати синочка?!
Воно ж слабеньке, немов стебельце.
А тільки дуло цілиться в очко...
Я пам’ятаю – якраз світало...
І грянув вистріл мені у серце!
Сонце зійшло і заридало...
Євгенія Лещук
Вишиванка повстанця
Пам’яті Арсена Крисюка
Просив він матір вишити йому
На полотні узорами сорочку:
-
Приснився сон, якого не збагну…
Поганий сон приснивсь її синочку…
Просив сестру, щоб вишила вона,
Коли матуся у сльозах не бачить:
-
Бринить в душі якась смутна струна,
І чорний крук чомусь кружляє й
кряче.
Просив кохану вишити весну…
На білім шовку чари-вишиванку:
-
Коли прийдеться, що навік засну,
Щоб гарно нарядили наостанку.
Коли поляжу десь в тяжких боях,
Й простелиться останняя дорога –
У вишиванці, з прапором в руках
Хотів би відійти на звіт до Бога.
…Кати спалили вишиття сестри
І матері сорочку сніжно-білу,
Лиш вишиванка, яку несли вітри, -
Весняним цвітом впала у могилу.
Євгенія Лещук
Ридали сосни
Пам’яті Андрія Голубовського
Зашуміли сосни при дорозі,
Гас над світом зоряний намет.
Пробудилась мати у тривозі,
Як строчив над лісом кулемет.
Щось у серці в неї заридало,
Горе відчувала вже вона.
Кулемети й кріси клекотали –
Відбивав атаку сам Сосна.
Кулі в груди, похиливсь в
знемозі,
А навколо розцвіла весна…
Зашуміли сосни у тривозі,
Коли упав поранений Сосна.
Вороги, мов круки, налетіли,
Щоб живим узяти у полон.
Але раптом різко пролунало –
Останній постріл – запасний
патрон.
Весно, весно, смуток в твоїм
цвіті.
Він лежав, мов той зелений дуб –
Смерті штамп чорнів на
підборідді,
А на грудях золотий тризуб.
Чатували вороги три ночі,
Щоб ніхто не підійшов з людей,
Випивали круки сині очі
Й кров юнацьку, що текла з
грудей.
Їх чотири впали серед поля,
Ворогів скосивши двадцять п’ять.
Та така уже в повстанців доля
За Вкраїну і життя віддать.
Через три дні на світанку вранці,
Впившись кров’ю, вороги пішли.
І прибули із гаю повстанці,
Мертвих друзів в полі віднайшли.
Понад полем, наче птах крилатий,
Прилетіла мати за село.
І везли повстанців вже ховати,
Але горю краю не було.
Вже збивали люди домовини,
Вже тесали лицарям хрести,
Та ховали в полі край калини,
Бо на мертвих знов ішли кати.
Їм було замало навіть смерті…
Почорнів весняний небосхил.
Знову бій. Ворожій круговерті
Шкода ворогам навіть могил.
Довго бій точився серед поля
Поки закричав над ними сич.
Все затихло. Так хотіла доля,
Щоб на цвинтар занести у ніч.
Занесли й могилу там копали
Серед ночі в рідному селі.
Тихо, тихо… дзвони їм не грали,
Слізно всі молились при свічі.
Тільки мати…
А мати стояла,
А мати мовчала
Із горя не мліла,
І тільки дивилась, дивилась на
сина
І знала – що то Україна…
Шептала: «Андрійку,
синочку, синочку…»
Й дивилась «в одну лишень точку»
-
На шию юнацьку,
Де рана чорніла…
О, як же вона бідну матір боліла!
Та мати мовчала,
Незрушно стояла,
Шептала: «Мій сину, мій сину…»
І знала, що це – за Вкраїну.
А рана чорніла над взором
сорочки,
А мати шептала: «Синочку,
синочку…»
А друзі співали,
А друзі співали, вінками бвивали,
І честь віддавали.
А мати дивилась,
Та враз мов збудилась –
сльозами залилась
І так закричала…
Наскільки є сили –
Коли вже спускали в могилу.
«Пождіть! Ще відкрийте,
Хоча на хвилину!..»
І враз риданням захлинулись люди.
«Пождіть!
Я покладу йому кохану Україну…» -
Й Тризуб поклала синові на груди…
Знялася могила на самому розі,
Лицареві, що упав у бою.
І шуміли сосни при дорозі,
І ридали сосни у гаю...
Євгенія Лещук
Волинські «берези"
Пам’яті чотового «Берези»
Пам’яті чотового «Берези»
На нас насувалися хмари заброд…
У відчаї знявся вкраїнський
народ,
Зібрались на віче і сотні, й рої
–
Міняли повстанці імення свої.
Зростали Берези, Дуби у гаю,
Ставали стіною за Матір свою.
Ворожі навали вкривали луги,
І нас шматували аж три вороги…
Дуби і Берези в зелених гаях
Вмирали за Волю в жорстоких боях.
Волинські Берези, Дуби, Ясени –
Упали на лезо страшної війни.
Де лицарі впали – берези знялись,
Життя віддавали, та все ж не
здались.
І хоч шаленіли навкруг вороги,
За волю вставали і дочки, й сини.
Волинські Берези, Дуби, Ясени –
За рідну Вкраїну упали вони.
Немає могил там, немає хрестів,
Та дух їх могутній розвіяв катів.
Лиш тільки берези могутні стоять
–
Про славу героїв по світу
шумлять.
Волинські Берези, Дуби, Ясени –
За волю Вкраїни упали вони.
Євгенія Лещук
Легендарний
«Чорноморець»
Якась трагічна сила в нім була
Чи Господа святе благословення,
Ця сила вберігала і вела
За Україну – гордо і натхненно.
І ось оголосили по району
(Надіючись на зрадників-продаж):
«За Чорноморця голову –
мільйони».
Лишень живим би – Лицаря із Княж.
І кинулися виродки в погоню –
У підземелля, в небо й по землі…
А Чорноморця несли крилаті коні
І закривали гривами в імлі.
А з ним усі, кому Вкраїна мила,
Хто не боявся Стяг Святий нести,
-
За ним летіла сотня буйно крила,
Зв’язок зривали, грати і мости.
…Верталась з Паскою в селі
громада,
Та враз заскрекотав в Крижові
кріс,
І зашуміло віття: «Зрада!..
Зрада!»,
І застогнав чомусь весняний ліс.
Снують легенди люди про героя,
Чи він загинув, чи живий десь він
?
У Княжах, що на свято була Троя,
Що так ридав тут Великодній
дзвін…
Колись про це історія розкаже.
Чому цей дзвін тривогу нам
приніс,
Чому в жалобі на Великдень Княже,
Чому в жалобі на Великдень ліс?
Він вже легенда – у піснях
сьогодні.
Хоча його ліси і люди ждуть…
Та тільки в Княжах дзвони
Великодні
Чомусь так сумно й дотепер
гудуть…
Євгенія Лещук
Люблю я море, як людину...
Вірші Євгенії Лещук про Крим
Люблю я море, як людину,
Його душі немає дна.
До нього йду, до нього лину,
Море одне, і я одна.
І от ми вдвох.. до хвилі хвиля,
І вже мелодія зрина.
Безкриле море, я безкрила,
Та в нас крилата далина.
Євгенія Лещук
Шторм на морі
Розкипілася даль,
Наче там моретруси...
Б’ються хвилі об камінь,
Аж гори двигтять.
Збіглись катери в пристань,
Як налякані гуси,
Позирають на море
І від жаху – тремтять.
Євгенія Лещук
Маяк
Щоночі над морем чекання палає,
Проміння у хвилі заплів...
В тривозі господар...
Додому скликає,
У пристань – сім’ю кораблів.
Євгенія Лещук
Ялта
Біля моря на щастя
Хтось підкову прибив:
Вніч палає вогнем,
Вдень палає обновою.
Наче в серці моїм,
Там, де світ голубий,
Біла чайка кружля
Над тією підковою.
Євгенія Лещук
***
Море, вітай мене хвилею,
Дай сили, натхнення, обнови...
Море, назви мене милою –
Мені так потрібне це слово...
Євгенія Лещук
.jpg)
Козацька Вежа Криму
Там, де гір срібло-сіра мережа
Підпирає край моря блакить,
Виринає Козацькая Вежа
Із далеких буремних століть.
Ніби дивиться в далі безкраї,
У задумі на скелі стоїть,
Козаченьків своїх виглядає
Із турецьких страшних лихоліть.
Хоч її зруйнували негоди,
Хоч у прірву закинули Хрест,
Та лишився лиш знак її роду –
Одинока таблиця, як перст.
А мені вже ввижається нині,
Що в обнові вона на Скалі,
Щось звітує своїй Україні,
Зустрічає її журавлів.
Наче Посох Вкраїни священний
На обриві над морем стоїть,
У вінку кипарисів зелених
З буйним вітром про Крим гомонить.
Б’ють прибої – то море так грає,
І наструнко отут кораблі –
Україні присягу складають
Козаченьки нові, молоді.
А вона до небес – височенна
У тривозі, на чатах, в імлі.
Синьо-жовті голубить знамена,
Виряджає свої кораблі.
Євгенія Лещук
У Місхорі
Пролітали роки – чи зима, чи весна –
Понад берегом, наче навала.
У Місхорі одна, із дитятком, сумна
З моря дівчина все випливала.
Ціле море зажури у неї в очах,
Ціле море засмути і болю...
Тінь чужинських кайданів
на ніжних плечах
Про турецьку ячала неволю.
Її личко посік полонянок відчай,
І безчестя, і муки, і ґрати...
І жага ще побачити рідний свій край,
Щоб комусь про свій біль розказати.
Не дивилися люди в оті очі-жалі:
В щасті горе нелегко збагнути.
Відпливе та Русалка в підводні краї,
Аби сміху людського не чути.
Плаче скеля щодня, десь зітхає Босфор,
А над морем – людські поговірки...
Без Русалки Місхор – то уже не Місхор,
Наче небо без ясної зірки.
Євгенія Лещук
Лесі Українці
На рідній Волині зростала
І пісня, і мужності сила.
По всій Україні пішла –
Досвітній вогонь засвітила.
Русалкою вийшла з лугів,
А лицарем стала у зброї,
І нищила всіх ворогів
Словами епохи нової.
Відважно крізь терни ішла,
Народ підіймала до бою.
І зірка провідна вела
Знедолених всіх за собою.
Лишила нам скарби свої,
І світочем стала Вкраїни.
І пісня не змовкне її,
І слава повік не загине.
Євгенія Лещук
Євгенія Лещук
Голубе залишу слово
Вибране з поезії Євгенії Лещук
Волиняни
Всі волиняни – мої поліщуки –
Замріяні, біляві, синьоокі
На березі весняної ріки,
На березі купальської затоки.
Із ними верби, сосни, ясени
Малюють чарівливу Україну,
Багаття давні й голубі човни,
Ще й розпростерті крилонька чаїні.
Піснями косять, вишивають, жнуть,
Дітей колишуть мрії волошкові.
А їх слова лілеями цвітуть,
Як вияв правди, щирості й любові.
І прижилися в них пісні давнин
Й наснага працьовитої Волині.
Про горе їм нагадує полин
На полі, при дорозі, при Горині.
А Пляшева в історію веде,
Від рідної колиски недалечко,
Над ними сонце величаво йде
Й вклоняється над славним Берестечком.
Євгенія Лещук
Журавлики
Мов обнялися Квасів і Журавники,
Мого життя замріяні журавлики.
З вікна щодня виднілися Журавники,
І прилітали веснами журавлики.
І ми ходили разом всі покосами,
Вмивалися ясними в лузі росами,
Ходили із казками поміж травами,
Квітчалися білявими купавами.
А потім в школу йшли ми у Журавники,
Стежиною над ставом, як журавлики.
Й любов моя заквітла, де Журавники,
А ми були тоді, як ті журавлики.
І наші мрії, й усмішки світилися –
І наче журавлі, ми розлучилися.
А в сінокіс брати йшли під Журавники,
Й виднілися в імлі,немов журавлики.
І змахували коси край Журавників,
як помах крил у небі, у журавликів.
Ті дні, як свято, у душі зостались,
Коли брати співали і сміялись,
А потім в бій – через Журавники.
..Вернулися самі журавлики.
Спитала, де брати, йдучи між маками,
А журавлі спустились і заплакали.
І осінню, заквітчана калинами,
Летіла я з ключами журавлиними,
А тато й мама йшли стрічать в Журавники
І там стояли, наче два журавлики,
На берегах під вербами похилими,
А потім десь розстали за могилами...
Тому лечу у Квасів, у Журавники,
Де моє серце і життя – журавлики.
Євгенія Лещук
Образ мами
Я довго плакала по мамі,
Мов квітка в’янула в журбі.
І от пішла шукать світами
Художників таких собі.
Щоби на полотні зуміли
Обличчя й усміх передать,
Щоб очі ще мені світили,
Давали силу й благодать.
Були в картині схожі плечі,
Чоло високе і уста,
Але усмішку й милі очі
Ніхто з митців не передав.
А я у космосі блукала,
Летіла десь в якісь краї...
І ті художники не знали,
Як їм зарадити мені.
Заплакала... не в силі люди...
Не буде мама як жива...
І похилилася на груди
Моя зболіла голова.
І раптом диво, я без тями!..
В моєму серці, аж на дні –
Всміхався милий образ мами
Промінням сонячним мені.
Євгенія Лещук
Тато
Вали, рови – мого села скрижалі...
Замулився давно широкий став.
Здається, всім селом рови копали,
Насправді ж -- тато сам копав.
Возводив греблю, ставив сітки-міх,
До саджавок проводив рівчаки,
А скільки було радості-утіхи,
Як риба стала більша від руки.
Не
мав землі, та що ті десятини, -
Настачив нам він на життя пісень,
Ні пташки не зобидив, ні людини,
Вітався щиро першим: “Добрий день!”
Буяли весни, проминули війни,
А там, де не згаса туману синь, -
Упав, мов землю взять хотів в обійми,
І росами заплакала Волинь.
Тепер із чайкою по березі блукаю,
А тато не стрічає вже ніде.
Казав: „Не жаль мені, що помираю,
А тільки жаль, як риба пропаде...“
Євгенія Лещук
Моя зоря
Самотня хата стала над лугами
І дивиться, і дивиться у даль.
Там не застану моїх тата й мами,
А лиш безмежну, наче світ, печаль.
Вона тремтить під стріхою-бровою,
Немов хмаринка над її лицем,
А хата рідних кличе до покою
Свойого серця світлим каганцем.
До неї не дійшли іще прогреси,
Які летять, згубивши часом ціль,
Їй не відомі жодні в світі стреси,
Лише прощання невимовний біль.
Вслухається у пісню верховіття,
У шепіт очерету і трави,
Гостей чекає, найдорожчих в світі,
Все дивиться з-під строгої брови.
Їй з пам’яті господарів не стерти,
Вони завжди в очах її стоять.
Ворота, наче руки розпростерті,
На всіх вітрах самотністю тремтять.
Її дверей, і клямок, і причілків
Торкалося тепло шорстких долонь...
І у вікні палає, наче зірка,
Мого гнізда невигаслий вогонь.
Євгенія Лещук
Якби не було війни
Пам’яті брата Льоньки
Тепер приходиш, брате, тільки в сни:
Все сієш на Волині вічне жито...
Якби ж то, Льонька, не було війни,
Якби ж то не було тебе убито.
Якби те повідомлення страшне
Було не дійсне, проминуло хату,
Не було б в мами серденько сумне,
Не відійшов би передчасно тато...
І в луках тих, де ходять журавлі,
Косивбись сіно в світанкових росах,
Не було б хмари в мене на чолі,
І менше срібла сіялось у косах.
Якби дожив – казкової весни,
Тоді б сорочку вишила б я цвітом,
Якби ж то, брате, не було війни,
Якби ж то не було тебе убито!
Євгенія Лещук
Поїзд юності
В дорогу мама виряджала –
Пливли вагони, як човни...
В них моя юність проїжджала
По сивих згарищах війни.
Прощалась з татом на пероні,
Всю ніч сиділа в напівсні,
Зі мною їхали в вагоні
Надія, мрія і пісні.
У Луцьк, де трепетне проміння
І сяйво всіх прийдешніх літ.
Він дав мені благословення
В життя, в науку, в цілий світ.
Ось поїзд пригородній знову.
Стоянів... Тато зустрічав.
Багато станцій випадкових,
А в серці цей один причал.
Зоря сія з цього причалу
В моє життя, у сині сни...
Де моя юність проїжджала
Колись по згарищах війни.
Євгенія Лещук
Щедрували вітри
Щедрували брати –
Із вертепом ходили,
Щедрували брати –
Все село веселили.
Як співав наш Петрусь,
Як лунав його голос –
То на річечці в нас
Аж крижини кололись.
Але проти судьби
Ми буваєм безсилі –
Дві берізки ростуть
Край села при могилі.
Олексієвий спів
Так ще хочу почути!
Та додому з війни
Вже його не вернути.
А Павлів баритон...
Так хотілося долі, -
Обірвавсь, як струна,
У широкому полі...
В новорічную ніч,
Як свічки скрізь палали,
Під віконцем моїм
Три вітри щедрували.
Чому ж серце болить,
Чому душа у тривозі?
Бо щедрують вітри
На моєму порозі,
Не брати...
А вітри посівать завітали...
Щедрували брати, щедрували...
Євгенія Лещук
В серці заховала
Я
зросла поміж легенд Волині
З білими лілеями в руках.
Не було ні пташки, ні травини,
Котрих я б не знала на лугах.
А в найбільше свято мого серця
Я вставала рано на зорі:
Як під нашим садом, під деревцем
Сходились до праці косарі.
Журавлями вдалеч пропливали
Над високим небом зелен-трав,
І брати у ті ряди ставали,
Тато грабельки й мені давав.
Сяли сріблом запашні покоси,
Хвилювавсь квітковий океан,
Наче крила, змахували коси,
І зринала пісня крізь туман.
Жадібно душа моя вбирала
Чари ті, що ніжний легіт ніс,
І навіки в серці заховала
Музику дзвінку клепання кіс.
І співали в далині дівчата,
Чайка помагала їм: ки-ги...
В праці тій аж промінився тато
На все поле, на усі луги.
Перегуки із дзенькотом лунали,
Столуною озивався ліс,
Райдугами усмішки ставали –
Святкував обкоси сінокіс.
І тоді всміхнулась моя доля
І в далекі звабила світи.
Жаль мені, що казку того поля
Вже ніколи більше не знайти.
Євгенія Лещук
Улюблений колір
З голубого, мабуть, краю
Я прийшла до цього світу,
Голубе все вибираю,
Наче скарби, наче квіти.
Голуба моя дорога,
Голубі мої надії,
Голуба моя тривога,
Голубі витають мрії.
Голуба душа у мене,
Голуба моя хатина,
Голубе озер знамено
В голубій моїй країні.
І блакить ця не розтане –
Небу завше голубіти!..
Як колись мене не стане –
Буде колір цей на світі.
В голубому буду жити,
Голубе залишу слова... –
Буде квітка голубіти
Барвінково, волошково.
Євгенія Лещук
Найдорожчий подарунок
Прощалися сумовито ластівки зі мною,
Питалися, що з крайсвіту принести
весною.
Не беріть здоров’я, квітів, навіть
щастя, милі,
Бо не стане долетіти у дорозі сили.
Ой, не мучте ви крилонька, я вас так
жалію...
Лиш, як зможете, маленьку принесіть
надію.
Більш нічого, ластівоньки, не буду
просити,
Лиш надію, бо без неї трудно в світі
жити.
А як важко буде, милі, то й тим не
трудіться.
Лиш до мене, сизокрилі, хоч самі
верніться.
Євгенія Лещук
Діалог з художником
Прийшла до вас, художнику, спитати,
Якими барвами дитинство змалювати?
Чому ж ви мовите з таким тремтінням:
-
Не фарбами олійними – промінням.
Тоді іще спитати Вас посмію:
– Якими фарбами малюєте надію?
–
О, я збираю краще все на світі,
В небес іще випрошую блакиті.
І вас таке ще хочу запитати:
–
Якими фарбами кохання змалювати?
Якими – вірність, обрії любові?
–
До фарби треба з серця свого крові.
–
Тоді ж якими змалювати розлуку,
Якими – болі і душевну муку?
В художника роса зросила очі...
–
Тут треба фарби, що чорніша ночі.
І прошу ще, художнику, сказати:
–
Якими фарбами самотність малювати?
Чомусь художник важко зажурився
І довго, довго в далину дивився...
Я смутку ще не бачила такого,
Він лиш дививсь і не сказав нічого....
Євгенія Лещук
Зачароване крило
На пагорбі тому,
Де тато здалека
Мене виглядав із доріг,
Ішла я додому:
Стояв там лелека –
Мов серце родинне беріг.
Коли наближалась,
В тривозі дивився.
Та все ж він стояв, не летів,
До нього всміхнулась,
А він мов журився,
Немов щось сказати хотів...
Та раптом майнули
Буйні його крила,
Щось зблиснуло на сонці –
Мені щось лишив:
Упало на трави
Перо чорно-біле,
Неначе сказав тим: „Пиши!“
Воно не із золота,
Воно не зі сталі,
Таке чародійне, живуче було,
Бо, може, із серця
Воно виростало –
Із крові лелеки росло.
Його на станках,
На вогні не точили,
Лишень попід сонцем
Вітри пронесли.
Грізні громовиці
Вогнем обпалили,
Його шліфували буремні вітри.
Усе воно в чарах,
В жагучім стремлінні,
У біло-чорнявій красі.
Купалось у хмарах,
У яснім промінні,
В дощах і ранковій росі.
Взяла його в руки,
А серце тремтіло.
І раптом, неначе у сні,
Полилися звуки,
Слова полетіли –
Й бриніли, бриніли пісні...
Євгенія Лещук
.jpg){kind=link}
Немає коментарів:
Дописати коментар