Проект «У дорогу мене мама проводжала»
Задання:
- опрацювати біографію Євгенії Лещук, публікації, рецензії, матеріали Інтернету про родину поетеси;
- зібрати спогади односельців про Євгенію Лещук;
- дослідити, який вплив мав рідний край на формування світосприйняття Євгенії Лещук;
- з’ясувати значення символів у поезії;
- вибрати поезію Євгенії Лещук про родину, рідний волинський край та його природу і укласти збірочку;
- матеріали дослідження опублікувати на сторінках блогу.
Скажи мені, лісе, мій любий пралісе,
Де Мавка ночує, як сонця нема?
Мій ревний улесник, живе Перелесник,
Коли все довкола обляже зима?
Скажи мені, луже, коханий мій друже,
В якому озерці Русалка живе?
В якому куточку, у сні-сповиточку
Мене та Русалка візьме за живе?
Скажи мені, поле, прадавній мій боле,
Хто в місячну нічку пшениченьку жне?
Хто сині волошки не любить хоч трошки?
Хто білі хмаринки за обрій жене?
Не треба! Не треба! То голос не з неба!
То чари святої землі…
То шепіт в долині… То казка Волині...
То мрія про сонце в холодній імлі...
Петро Гоць
Волинь… Країна тихої замрії та пісень, де все навкруги дзюркоче і співає. Тут трави і квіти шепочуть одвічні легенди і казки, тут вітер торкає крилом віти зелені і дивна музика зринає над світом. Тут тужно й проникливо квилить над берегом чайка. Серед цих лугів — на хуторі Млинець — народилася Євгенія Лещук. “Був у нас маленький млинок на річці Липа,— згадує Євгенія Степанівна. — Тихий шум води із млинового колеса, багатоголосся пташиних пісень різнобарвно лягли на мою душу, як і оті незабутні святкові шумливі дні, які повторюються з року в рік.
Навесні, коли скресала річка, і, захлинаючись молодим сміхом, летіли з піль потоки, переповнюючи ставок. Там вони вирували, кружляли ніби в шаленім танці і раптом з'являвся Той, що греблі рве… і зривав нашу греблю! Тато скільки сили гукав до людей — рятувати греблю. У його голосі разом з тривогою було щось надійне. І прибігали на поміч, разом із татом і моїми братами кидалися на прю зі стихією. Все навкруги клекотало, шуміло, дзвеніло, переходячи в пісню звитяги”.
«З волинських лугів та батьківської хати ця дівчина винесла багато скарбів, які не мали жодної ціни у світі залізних вартостей сталінської доби. Беззахисна щирість і доброта, пошана до батьків, священна пам'ять про рідну хату і всю “лебедину зграю”, розпорошену часом, гострі острівки пам'яті, приглушені терором — все це залишило слід у житті і творчості
поетеси, – пише земляк поетеси Євген Сверстюк. – Волинь — це неймовірно багатий поетичний край, якого ми не знаємо. А тим часом Лукаш і Мавка іще блукають, а з ними замріяна ідеалістка з русалчиним світосприйняттям».
Євгенія Лещук народилася 7 вересня 1928 року у сім'ї скромних, високодуховних селян Степана і Феодори у селі Квасові Горохівського району на Волині. За фахом вона — лікар душі, кандидат медичних наук. У 1955 році закінчила Львівський медичний інститут, а 1973 успішно захистила дисертацію українською мовою, яка за актуальністю проблеми набула міжнародного значення — на неї був запит країн РЕВ.
Казкова природа рідного краю, світло козацької слави — Берестечко, буревії повстанської Волині з дитячих та юнацьких років глибоко вражали її витончену душу і відлунювали піснями. Тоді й почала писати вірші, деякі з них періодично публікувалися, починаючи з 1964 року. Тільки за часів незалежності України вони зацвіли буйноцвіттям публікацій. Багато віршів перекладено на польську, італійську, вірменську, російську та англійську мови. Оскільки за своїм звучанням поезії — мелодійно-ліричні, то чимало з них покладено на музику композиторами України. Для деяких із них авторка, хоч і не маючи музичної освіти, сама імпровізувала мелодії. Ті пісні виконують митці, вони звучать на радіо й телебаченні.
Таємниця людської долі — то тепло найрідніших людей, трепетне поєднання роду й родини, увічнення пам'яті рідних. Світлим сумом зоріє мамина усмішка, тому й найкращі спогади Євгенії Лещук про маму:
Мамині руки — то сад квітучий.
Мамині руки — то хліб пахучий,
Мамині руки — лілеї квіт,
Мамині руки — то цілий світ.
Мамині руки — то два причали,
Мов дві фортеці нас захищали.
За нас тремтіли, нас зігрівали,
Доторком ніжним болі знімали.
Євгенія Лещук «Мамині руки»
Ніжний образ мами був завжди з поетесою: і тоді, коли мама виряджала дочку далекі світи, аби вона відкривала усі духовні простори, аби лікувала людей; і тоді, коли була далеко від дому. Довгі роки важкої хвороби маминої і ніжне піклування доньки Євгенії — це окрема сторінка у житті і творчій біографій письменниці. Можливо, саме біля ліжка хворої мами (а це тривало цілих вісім років) відкрилась якась особлива сторона людської суті — у мужності переборювати лихо, у здатності не черствіти душею, у єдності слова і духу.
Одного разу привезла Євгенія хвору маму до Брюховицького лісу. Схилялися гілки дерев до хворої, світилася травичка сонячним зблиском, а медики, що стояли оддалік, плакали. Бо потім залишилася лише гілочка з дерева, прив'язана ніжними доньчиними руками.
Рідній мамі поетеса присвятила поезії “До мами”, “Образ мами”, “Серце мами”, “Мамина пісня”, “Мамині квіти” та багато інших.
Ніжними словами Євгенія Степанівна згадує свого тата, трудівника, природолюба, просту і добру людину:
Не мав землі, та що ті десятини, -
Настачив нам він на життя пісень,
Ні пташки не зобидив, ні людини,
Вітався щиро першим: “Добрий день!
Євгенія Лещук «Тато»
Вічним болем для пані Євгенії стали брати Петро, Олексій та Павло. Усіх трьох спіткала нещаслива доля: вони не повернулися з війни. Петро та Павло були повстанцями, брат Олексій, як зазначає Євгенія Лещук у примітці до книги «Повстанська Волинь», – теж був у повстанцях до приходу радянської влади. У 1944 році, коли всіх брали в армію, була вказівка Проводу йти в армію з метою захопити зброю і вертатися з нею в свої повстанські ряди. Йому це не вдалось. Через короткий час прийшло повідомлення, що він загинув. Пам’яті брата Льоньки (Олексія) присвячено вірш «Якби не було війни»:
Тепер приходиш, брате, тільки в сни:
Все сієш на Волині вічне жито...
Якби ж то, Льонька, не було війни,
Якби ж то не було тебе убито.
Євгенія Лещук «Якби ж то не було війни»
Брати в уяві поетеси постають в образах журавлів або вітрів. Зворушують до сліз вірші «Щедрували вітри» та «Журавлики», в яких сестра виливає свій гіркий біль душі за братами:
Ті дні, як свято, у душі зостались,
Коли брати співали і сміялись,
А потім в бій – через Журавники.
...Вернулися самі журавлики.
Спитала, де брати, йдучи між маками,
А журавлі спустились і заплакали.
(«Журавлики»)
Отож, рідний край та родина для Євгенії Лещук – це цілий світ зі своїми радощами та турботами, вічними втратами та вічним болем.
Немає коментарів:
Дописати коментар