„Берестечко... Пляшева...“ Патріотична тематика у творчості Євгенії Лещук

Проект  „Берестечко... Пляшева...“ 

                                    Завдання:

Підростають малі козаки...

• опрацювати біографію Євгенії Лещук, публікації, рецензії, матеріали Інтернету про творчу та громадську діяльність поетеси;
• дослідити, чому поетеса зацікавилась темою  Берестецької битви та вшануванням козаків;
• з’ясувати, чи пов’язані між собою події ХVІІ століття та події 40-50 років ХХ століття;
• прочитати цикл поезії «Берестечко» із книги «Дорогою птахів», книги «Повстанська Волинь» та  «Вічність Івана Богуна»;
• опрацювати історичний матеріал про Івана Богуна;
• вибрати поезії Євгенії Лещук на патріотичну тематику та сформувати міні-хрестоматію.
• зібрати фото із домашнього архіву екскурсії на «Козацькі могили» та ілюструвати ними  свою  роботу.

Козацькому роду нема переводу

«Де обнялися Квасів і Журавники», де козацькою кров’ю навік записані в історію мужність і слава Берестечка, там у дитинстві ходила «із казками поміж травами, квітчалася білими купавами» волинянка Євгенія Лещук. Стежина її дорослого життя пролягла до Львова. Закінчивши медінститут, захистила кандидатську дисертацію і протягом сорока років працювала за фахом. Та весь час в думках і наяву поверталася до рідного села, у рідний край, де зігріли серце і розбудили творчу уяву мамині квіти, де незгасно світилася пам’ять поля битви за волю України, пильно дивилися в душу хрести на могилах героїв-повстанців.

       Змістом творчого і громадського життя нашої землячки стало пробудження в людях історичної пам’яті, відродження духовності, захист і утвердження в суспільстві рідної мови.

Брат Олексій (Льонька) і Павло (найстарший) з подругами
на святі Козацької Слави

Ще з дитинства пані Євгенія пам’ятає, як збирались на День козацької слави (у Дев’яту п’ятницю по Великодні) її брати на козацькі могили. І не тільки брати, а й хлопці з навколишніх сіл, зокрема, і з Княжого. Купали у ставку та чистили коней, прибирали їх дзвіночками та стрічками, самі одягали вишиванки і вночі тихенько йшли з хати. «А мама, - згадує Євгенія Степанівна, - ледь стримуючи сльози, хрестила їх на дорогу і довго дивилася услід: небезпечно тоді було віддавати пошану славним козакам. За ними влягалася курява і здалека долинали пісні Марусі Чурай».

Поверталися хлопці наступного дня на світанку засмучені. Коні пускали на береги пастися, а самі лягали спочити у стодолі на сіні. А вже вранці між собою говорили з обуренням. Оті прості хлопці з чотирма класами, але з любов’ю до України, не заглиблюючись  у суть історичних обставин, звинувачували навіть гетьмана, що «лишив козаків у болотах напризволяще» - та із захопленням говорили про хороброго козака Івана. Так мудрували хлопці, і хоч часто були побиті польською поліцією, але планували на другий рік знову їхати, щоб поклонитися святим місцям:

Ой яке ж то було свято –

Пісні, слави чи біди?

Що на кожній вишиванці

Закривавлені сліди...

       Коли мама бачила закривавлені сорочки, що висіли на вишнях біля стодоли, плакала. Маленька Женя ішла з мамою до ставка прати ті сорочки, «але не відпиралася кров з вишиванок і з мого серця...» – згадує Євгенія Лещук.

        З цього часу Берестечко стає для Євгенії Степанівни «якоюсь незнаною  Україною, за яку б’ють навіть за те, що співають українські пісні або одягають вишиті сорочки». З цього часу вона пише про Берестечко, з цього часу і зародилася мрія – поставити пам’ятник Івану Богуну. Для цього невтомна волинянка створює спеціальний фонд. Але грошей на пам’ятник, на жаль, так і не назбирали. За зібрані кошти пані Євгенія видала фотоальбом «Вічність Івана Богуна» - своєрідний духовний пам’ятник герою.

       Тема козацької слави у творчості Євгенії Лещук тісно переплітається з поезією про повстанців. І це не випадково, адже національно свідома молодь, яка цікавилась історичним минулим, прагнула продовжити справу козаків у боротьбі за визволення українського народу з-під будь-чийого ярма: чи то польського, чи то радянського, чи то німецького. Як писала поетеса:

...вічний дух з-під Берестечка

Нічим ніколи не згасити.

Біля пам'ятника учні Княжівської школи

         Сама Євгенія Лещук у 12 років вже носила так звані ґрипси повстанцям з одного села в інше. Оскільки у роки німецької окупації школи були закриті, тому дівчина у сьомий клас пішла навчатися у Горохів. Пригадує Євгенія Степанівна, як одного разу вчителька оголосила передчасну перерву, покликала її і сказала: „Зараз же в один момент бери книжки і тікай з класу. Нікому нічого не кажи, та біжи не додому, а десь до родини в інше село. А через кілька днів хай прийде до школи мама”. Тремтячи, дівчина вибігла з класу. У той же ранок прийшли з НКВД до директора школи і запитали, чи вчиться у школі Зінаїда Лещук. Директор відповів, що вчиться, бо що мав казати. Покликали  вчительку, але вона сказала, що дівчина захворіла і поїхала додому. Коли енкаведисти приїхали до матері, дівчини вдома не було. Мама дуже переживала. Зіна в той час була у тітки у нашому селі, а через кілька днів пішла до Охлопова до іншої родички. Там допомагала лікувати повстанців, писала листівки. У домі Лещуків були неодноразові обшуки. Кликали двоюрідну сестру, мучили, допитували. Директор школи порадив мамі змінити дочці ім’я із Зінаїди на Євгенію, (кликали дівчину вдома Зеня, мовляв, хай буде Женя). Так із Зінаїди Лещук стала Євгенія Лещук. Продовжила Євгенія навчання вже у Печихвостах Горохівського району, потім навчалася у фельдшерсько-акушерській школі у Луцьку, а після закінчення потрапила у „п’ятірку” випускників, що мали право вступати у вищий навчальний заклад. У 1949 році дівчина з „труднощами” стає студенткою Львівського медінституту. І тут, і в подальших етапах життя, як згадує Євгенія Степанівна, за нею був пильний нагляд спецорганів. Усе життя проходило в тривозі. Як пише Євген Сверстюк: «Гулаг на дому»…

       У знак пам’яті про повстанців Євгенія Лещук зібрала матеріал (а це фото, спогади очевидців, архівні документи) і видала збірочку «Повстанська Волинь». Ця збірка особливо дорога нам, адже тут вміщено вірш «Легендарний Чорноморець» про Олексу Мельника і його рідкісне фото, триптих «Сонце заридало» і спогад «Найстрашніший похорон» про події Великодньої п’ятниці 1943 року, коли 137 мирних жителів с. Княже було розстріляно на Квасівській долині, а також нарис «Легенда на білому коні» про Чорноморця. 

Лицар України

Ім’я Івана Богуна залишиться вічно викарбуваним золотими літерами на скрижалях нашої стражденної, але чистої і високої історії. Його ім’я зафіксоване кров’ю великої любові в усіх людських серцях, воно вічно витає над нами як Великодній дзвін – кличе до Волі. Його ім’я розливається по всій Україні весняною повінню всесторонньої краси правди, добра і честі.

       Іван Богун – найбільший лицар історії України, людина рідкісної вроди і краси душі, єдиний не пішов у Переяслав, не підписав обманної угоди, а все життя боровся за волю України.

       Його знали, його любили, шанували, подивляли, ним захоплювались. У народі про нього казали: характерник, чарівник, кмітливий, віщун, маг, пророк... Насправді це великий талант, високий інтелект.

       І хоча ми мало знаємо про Івана Богуна, але відомо, що походив він з дрібної української шляхти, ще з дитинства мав велику спрагу до знань, до військової справи, успішно навчався в Острозькій Академії, знав декілька мов. Відомо також, що Іван Богун був знаменитий фехтувальник – вражаюче вдало володів шаблею як правою, так і лівою рукою, що було надзвичайним явищем – як магія!..

Не знаємо місця народження, але відомо, що народився на Вінниччині...

Не знаємо його дня народження, але може, на свято Івана Хрестителя, то й назвали його гарним християнським ім’ям?.. Може!..

Відомо, що в 1637-1638 рр. під час козацько-селянського повстання він перервав навчання і, пройшовши короткочасну  “муштру” на Запорозькій Січі, взяв у ньому участь. А оскільки в Острозькій Академії, коли він повернув у вир боротьби, йому було приблизно 18 років, то можна припустити, що в бою у 1649 р. Богуну могло бути приблизно 28 років...

А в 1651 р. Іванові Богуну, коли він потряс світ своїм героїзмом на полі звитяги під Берестечком, на острові Гайок, міг бути приблизно 31 рік.

І можна припустити, що загинув у віці 44-45 років...

       Але справа не в даних метрики, а в душі і величі Івана Богуна. У час Визвольної війни він став найближчим надійним сподвижником Богдана Хмельницького. Гетьман високо цінував Івана Богуна, глибоко розумів його святу мораль, його надлюдський героїзм.

       Богун – один з найкращих, найхоробріших і найчесніших Лицарів України.

На полі Берестецької битви...

Він протягом 15-ти років постійно брав участь у всіх боях Національно-визвольної війни – і завжди, де був Богун, - була перемога! Адже його любили козаки, йому вірили – своєю мужністю він надихав у борні, спрямовував. Протягом 25 років у воєннім строю, із них 16 років гідно ніс полковничого пернача, чого не спостерігалось ні у кого з полковників України ХVІІ століття.

       Іван Богун – єдиний, хто ніколи не прагнув ні влади, ні слави – усе життя в нього була одна внутрішня жага – Вільна Україна! Він завжди вірив тільки у сили свого народу, за який на Вівтар Волі поклав своє ВИСОКЕ ЖИТТЯ!

       І хоча про смерть Богуна, як і про багато фактів його життя, біографічні відомості не узгоджуються між собою, але попри ці затемнені колізії життєвого шляху із різних матеріалів, спогадів однодумців і супротивників вимальовується постать непересічної Людини.

       І дарма, що впродовж століть Івана Богуна недооцінювали, принижували різні державні устрої, дарма, що до цього часу йому ніде не створено пам’ятника, проте він увійшов у гени нашого народу як його найвища священна гордість.